Все починається з метушні — метушливий збір, дошукування і допаковування речей за 15 хвилин; метушливий київський залізничний вокзал; бабця, яка просить у чоловіка дрібні і поривається цілувати йому руку; якийсь п’яний зненацька ловить сраку; міліція виганяє пасажирів із зали очікування, щоб прибиральниці протерли підлогу.

А небо над пероном відсвічує червоним — вогнями міста. (Чи кров’ю? Бугага.) І всередині — якесь дивне відчуття. Але розгадати, пояснити його не можу.

Джанкойський вокзал теж зустрічає метушнею. Гарячі обіди, горіхи, мигдаль, червона і чорна ікра, чебуреки — жінки бігають по перону. Світло- зелене листя і світло-сіра горбата кора південних акацій. В повітрі відчувається запах спокою. Вже пахне морем, чи це мені лиш здається?

Метушня і в Сімферополі — водії навперебій пропонують підвезти. Схоже на базар. Невже немає чогось важливішого за гроші? Невже ніде не можна знайти спокою?

МЕНЕ НЕМАЄ

Врешті спокій. Він починається з автовокзала в Євпаторії. Тут ніхто не бігає. І вже трохи пізніше, в автобусі, по дорозі в Чорноморське, приходить усвідомлення того дивного відчуття, яке з’явилось на київському вокзалі. Я став іншою людиною, або і взагалі зник. Все, що у мене було, залишилось десь позаду. Всі, хто у мене був, — видаються лише сном. Я — інша людина. Тут немає нікого, кого б я знав. Може, в цьому і секрет спокою: не мати минулого? Та все одно людська природа така, що ми маємо прикріплюватися до якихось людей. Завжди будуть такі люди, які сподобаються нам з першого погляду.

МОРЕ

Піші прогулянки на півдня. Вчора блукав аж до самої темноти. Так само і сьогодні.

На вигляд море — як звичайна водойма. Навіть і не зрозуміло, що солона. Сіль відчувається тільки тоді, коли обмочиш палець у воду і оближеш губами.

Не вийшло ще покупатися. Думав, що ще встигну і вчора зразу в воду не поліз. А сьогодні вночі і півдня іде дощ. От трохи перестане і знов іде. Невеликий, але якщо довго бути надворі, то можна добре промокнути.

Чайки. Баклани. Краби (поки що тільки їх залишки).

Не хочеться ні про що думати.

Не хочеться нічого говорити.

Величезна спокуса ввімкнути мобільний. Як легко ми звикаємо до таких дрібничок, що полегшують нам життя. Хочеться хоча б подивитися на час. І зразу думається: "А навіщо мені зараз знати, котра година?" Як це люди примудрились жити за годинником?

Мобільний ввімкну лише в п’ятницю, коли сяду в поїзд Сімферополь-Київ. Чи тоді це вже буде непотрібно?

25

Воно мене питає (не фрейдівське "воно"; не підсвідоме, а моє власне "воно" — частинка мене, яка думає не відповідно генеральній лінії і завжди критикує):

— От дивись: тобі вже скоро 25.

— Ну? — Це вже я відповідаю.

— Ну, і чого ти досяг? Що за цей час зробив?

Мовчу.

Мовчу.

Думаю: "Хм. А і справді нічого не зробив. От блін... Хоча ні: такого буть не може. Не може буть, щоб я нічого не зробив людського." Починаю пригадувати. "О, є!!" Відповідаю:

— Ну, кормив з друзями бідних людей в холодну пору року.

— Добре, зараховується. Але мало, — кривиться воно.

— М-м-м. Ну, думаю, що подарував деяким людям певні позитивні емоції. Іноді веселив, іноді трохи підтримував — ну, всяке таке.

— Малувато, мабуть.

— О, згадав — "Шоу Трумена"!

— Ну, це не зовсім ти — там Ярика більша частина роботи.

— Згоден: в основному Ярик. Все одно, я теж багато зробив.

— Ну, про корисність "Шоу Трумена" ще можна сперечатись.

— Еге. "Шоу Трумена" рахується тільки частково — згоден.

Мовчу. Думаю. Згадую.

— Ге-ге, — я вапше в ауті. — Слухай, — кажу до нього, — а хто сказав, що чогось обов’язково треба досягти до 25 років? А?

Воно мовчить.

Мовчить.

Мовчить і досі.

Хух, здихався.

Я впевнений, що день 16 грудня небагато чим відрізнятиметься від звичайного завтрашнього дня.